Автор - семен

таке звичайне життя 4

Таке звичайне життя-4. Фотокартка 6-го «В»

Переглядаю мiй альбом.
Ось шостий «В» на фотокартцi.
Хлопчина з кам’ним чолом...
В нiм бачу впертiсть... Тiй вiдзнацi

Тодi нiхто ще не радiв.
Хлопчисько вчителiв не слухав,
З усiх предметiв тiльки спiв
Полюблював... Великi вуха в

Хлопчини... Справдi має хист
I з задоволенням спiває.
Та вiн i в пустощах «артист».
Мене це бiльше не чiпає,

Бо шостий «В» уже не мiй.
Василь Романович Масенко
Змiнив у iпостасi тiй.
Тим бiльш зворушує ця сценка,

Яку на картцi бачу: лиш
Одна з вciх класних педагогiв
З Масенком сивим поруч – мiж
Дiвчат i хлопцiв… Стiльки рокiв

Минуло, та мене й тепер
Розчулює вiдзнака класу:
Хоч вже не їхня – у партер
Посаджена: ти наша! Часу

Минуло безлiч... Знов i знов
Ту фотокартку розглядаю.
Учнiвська вчителю любов –
Всiх вище нагород – гадаю, --

У свiтi вище всiх вiдзнак...
Чому не їхня? В тридцять п’яту
Мене з Полiною Руснак
Тодi перевели, щоб ладу

Давали учням у новiй,
Вiдкритiй нещодавно школi.
Наказано служити в нiй.
Вела урок, коли поволi

I несмiливо в клас ввiйшли...
-- Ми дуже скучили за вами! –
Колишнi учнi...
-- Ми знайшли! –
Радiли... Як до неньки-мами,

Притиснулися... Серед них –
Незграбний мовчазний хлопчина...
На мить забула про нових...
Тi тiльки клiпали очима,

Не розумiючи, про що
Тут йдеться, хто цi дивнi дiти?
Звичайно, що i в мене шок
I сльози щастя... Де їх дiти?

Якщо розчулена душа,
Тих слiз нiкому не втримати...
Ах, мої учнi з НСШ-
Двадцять чотири! Пам’тати

Я буду вiчно ваш прихiд
I щире визнання любовi…
Ще: той хлопчина – книгоїд.
Читав i на уроках... Кровi,.

Коли читав, то не псував.
I я читать не заважала –
Хай, лиш би cам не заважав
Усьому класу, як бувало...

Вже вiн дiвчаток помiчав,
I змiни їхнiх тiл цiкавлять,
I вiн зухвало зачiпав
Двох однокласниць. Їх не бавлять

Раптовi дотики його...
Поскаржились менi дiвчата...
Вирiшую провчить того,
З ким вже намучилась багато:

Бешкетував i пропускав,
Коли хотiв мої уроки...
Нерештi вiн мене дiстав.
Ну, шибенику, дай же спокiй!

Пiшла вiдвiдати батькiв.
Вiн втiк. Чекали цiлий вечiр.
Вiн не з’являвся.
-- Впертий, бик! –
-- Вже пiзно, де вiн є, до речi?... –

Не дочекалася. Пiшла.
Стурбована i ще сердита.
I думка не iде з чола:
Що вийде з цього троглодита?

I ось – пишу йому листа,
Як закордонному поету.
Його покликали мiста
Далекi... Вiн, як естафету

Своїх думок i почуттiв,
Книжки до друзiв вiдсилає.
Є добрий вiдгук? Поготiв
Нове напише, що палає

У серцi… I чомусь йому
Я сповiдаюсь про минуле.
Дивлюсь в уявi на юрму
Вже збiглих... Чи вони почули,

Що згадуючi, я про них
Розповiдаю для поета,
Який багато красних книг
Прислав... Нехай та естафета

Торкнеться i мого життя...
Можливо у книжках наступних
Мої думки i почуття
Озвучить о часах i смутних

I радicних... Були й такi...
У Чернiвцях пiслявоєнних
Красуються фронтовики
У одностроях... Забубенних

Рiшучiх тих чоловiкiв
Дiвчата хутко розбирають...
... Перевiряючий у гнiв
Прийшов: погано викладають

Тут алгебру... Iнспектор шкiл
Аж з облВНО, дивився сухо...
Та теплий промiнь вже з-пiд шкiр
Поплив – i несмiливо, глухо

Випробуваний фронтовик
Знiяковiло подивився...
-- З жiнками якось я на звик... –
А втiм – i шлюб не забарився...

Це тiльки сорок шостий рiк,
Яскравий червень... Сильний, мужнiй
Мiй героїчний чоловiк.
I живемо в родинi дружнiй.

На тiлi нic слiди вiйни.
Раз на три мiсяцi – медогляд
Ганебний, начебто вони
Глузують, вид серйозний роблять,

Перевiряють: є нога?
Чи може виросло вже око?
В очах комiciї – нудьга.
«Шанує» влада так жорстоко

Тих, хто для неї все вiддав.
У вiдповiдь такi знущання,
З яких так гiрко потерпав.
За третю групу клопотання

Тривали довго... Результат:
Десятка i отi тортури.
Кремлiвський потiшався кат,
Сховавшись вiд людей за мури.

-- Бiльш на медогляд не ходи,
Плюнь, Олександре, на подачку! –
Та та десятка – пiвбiди.
На iнвалiдовi позначку

Робила влада: зароблять
Мав право лиш на сотню. Крапка.
Мабуть, щоб сильно не втомлять –
«Турботлива» совєцька владка...

Про мене, щастя, що вона
Попiклуватися забула.
Я заробляла... Та цiна –
Здоров’я... Швидко промайнула

I молодicть i все життя.
Не мала часу на дозвiлля...
Та зберiгали почуття...
До золотого лиш веciлля

Три роки вiрний чоловiк
Дожити не спромiгся... Шкода...
Вiн з гiднiстю прожив свiй вiк
Як чоловiк i воїн. Кода...

Всевишнiй двох синiв послав.
Вони – надiя i вiдрада
Наш первiсточок – Владислав,
Як батько – математик... Чадо

Здобуло в Харковi cвою
Освiту, а в Тверi працює
I має радicнy ciм’ю.
Невiстка Галя теж не всує

Освiчувалася: доцент,
Icторiк. Внук Богдан, найстарший --
Майбутнiй фiзик. Не студент.
Вже аспiрант. Лунають маршi

У яснiй долi... МДУ –
Це альма матер аспiранта.
Багато вчених є в роду,
А буде – бiльше: два таланта

У Галi з Владиком в сiм’i:
Молодший Глiб пiшов за братом
Богданом... Хлопчики мої
Були минулим лiтом разом

В Нiмеччинi... Послали їх
Удвох туди на стажування.
Глiб п’ятикурсник-фiзик... Миг
Надiй i творчого змагання.

Молодший мiй синок, Борис,
Начався в Києвi: фiлософ,
Професор, полiтолог... Рис
Моїх багато в ньому... Позов

Мiй до нащадкiв: що вони
Мене вiдвiдують так рiдко.
Молюсь за кожного всi днi...
А донечка Бориса, квiтка

Оленка, київське дiвча,
Уже за фахом соцiолог...
На жаль i ця не помiча,
Що я старiю... Рокiв сорок

Менi б десь втратити, тодi б
Я мандрувала вiд бориса
До Владика... Самотнiй хлiб
Сумний... Я б всiх почастувала...

Оленка-квiтки мати теж
Олена, Борина дружина ---
Економiст... З високих веж
Дивлюсь з любов’ю i на сина

З невiсткою, на дiточок.
Любов до рiдних невгасима...
Шкода, що ми з Сашком дочок
Не мали... Два чудових сина

Подарували їх менi:
Оленку старшу i Галину../
Молюся i за них всi днi,
Благословляю кожну днину...



Комментарии